1 жовтня 2015 року Президент України Петро Порошенко видав Указ «Про відзначення 25-ї річниці Студентської революції на граніті»

Сьогодні, коли Україна веде боротьбу за збереження власної незалежності, варто частіше згадувати ті події, які стали початком краху комуністичного режиму та відновлення незалежності у 1991 році.

З метою утвердження в Україні ідеалів свободи і демократії, вшанування патріотизму і мужності української молоді, яка у жовтні 1990 року стала на захист прав і свобод людини і громадянина, національних інтересів Українського народу, а також на виконання Закону України “Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у ХХ столітті” від 09.04.2015 року та Указу Президента України “Про заходи щодо поліпшення національно-патріотичного виховання дітей та молоді” від 12.06.2015 року № 334, у жовтні 2015 року доцільно провести в загальноосвітніх закладах України заходи, присвячені 25-ї річниці Революції на граніті.

Враховуючи історичне значення Революції на граніті у справі здобуття Україною незалежності, варто більш детально говорити про події 2–17 жовтня 1990 року, коли більше 150 студентів-мітингувальників “кинули” власне життя і здоров’я на київський холодний граніт

Історична довідка

Студентській революції 1990 року або Революції на граніті передували події, які сталися в Україні у 80-х роках.

Період перебудови в УРСР (1985–1991 роки) відзначився різкими змінами в усіх сферах суспільного життя. Відчутно поглиблювалась соціально-економічна криза. Крім того, цей процес призвів до початку глобальних змін у політичній системі.

Унаслідок політики демократизації і гласності постало багато громадських організацій, спілок і товариств, метою яких була боротьба за ліквідацію монополії впливу комуністичної ідеології на суспільне життя.

Ініціативний комітет зі створення Української студентської спілки (далі – УСС) розпочав діяльність у серпні 1989 року під час походу козацькими місцями, організованого студентами Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка.

Першою справжньою перевіркою організаційних можливостей щойно створених студентських організацій, зокрема УСС, стала акція студентського єднання у лютому 1990 року. Спершу запланована як страйк, вона надалі проводилася у різноманітних формах. Страйки, мітинги та пікети проводилися у вищих навчальних закладах Києва, Львова, Харкова, Чернівців, Дніпропетровська, Дніпродзержинська. Документи, зокрема відозви організаторів, свідчать, що студенти висували не лише економічні, а й політичні вимоги.

У березні 1990 року в Україні було проведено перші “альтернативні” вибори до Верховної Ради УРСР, за результатами яких сформовано прокомуністичну більшість – “групу 239” та демократичну опозицію – Народну Раду, що складалася з переважно з українських дисидентів.

16 липня 1990 року Верховна Рада УРСР проголосила Декларацію про державний суверенітет України, чим розпочала новий етап боротьби українців за незалежну державу. Піком протистояння між комуністичним режимом і демократичною опозицією стала акція протесту та голодування студентської молоді у Києві на площі Жовтневої революції (нині – Майдан Незалежності), відома як Революція на граніті.

На початку 90-х років масові акції протесту проходили у багатьох республіках СРСР, проте в Україні особливістю Революції на граніті було те, що її рушійною силою були не політики, а студентська молодь.

Ідея проведення акції протесту та голодування зародилася влітку 1990 року в середовищі УСС в Києві. Замисел швидко підхопило Студентське братство Львова. Було обрано співголів акції, якими стали: Олесь Доній (голова УСС Києва), Маркіян Іващишин (голова Студентського братства Львова), Олег Барков (голова УСС Дніпродзержинська). Комендантом наметового містечка обрали студента IV курсу Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка Т.Корпала.

11 вересня Верховна Рада УРСР прийняла рішення про заборону проведення будь-яких мітингів у відстані одного кілометру біля будівлі парламенту, однак 2 жовтня акція протесту все одно розпочалася.

Зранку того дня кілька десятків активістів зібрались на площі Жовтневої революції і, розстеливши на граніті матраци та спальники, розпочали голодування. Трохи згодом з’явилися плакати із гаслами. Ввечері було розгорнуто наметове містечко, яке мало чітку організацію. Усі рішення приймались Координаційною Радою табору, основні питання вирішували 12 осіб. Були окремо намети для прес-групи (за зв’язки з громадськістю відповідали Сергій Бащук та Олег Кузан), а також медслужби (Олег Тягнибок та Тарас Семущак). Було організовано також охорону наметового містечка (керував Андрій Кліщ). Міліція так і не наважилась розігнати демонстрантів, а згодом Київська міська рада дала дозвіл на проведення масових акцій в центрі міста.

Наступного дня з голодуючими зустрілись представники Верховної Ради УРСР, працівники Міністерства вищої і середньої освіти, політики, зокрема – Ігор Юхновський – голова опозиції групи Народна Рада у парламенті. Студентами було проголошено основні вимоги:

1) відставка голови Ради Міністрів В. Масола;

2) проведення позачергових виборів Верховної Ради УРСР на багатопартійній основі до не пізніше весни 1991 року;

3) прийняття постанови про націоналізацію майна КПРС та ВЛКСМ в Україні;

4) відмова від підписання нового союзного договору;

5) повернення на територію республіки військовослужбовців, які проходять строкову службу за межами України, та забезпечення проходження військової служби на території республіки цьогорічного та наступних призовів.

У наступні дні до мітингувальників приєднувалася молодь з усіх куточків України. Всього голодувало близько 150 осіб, ще стільки ж допомагали. На захист студентів стали як прості кияни, які несли теплі речі й чай, так і багато українських діячів. Так, Олесь Гончар повністю підтримав вимоги студентів. У 1990 році серед учасників голодування були студенти, багато з яких у майбутньому стали відомими громадськими діячами, політиками, очільниками міністерств, відомств, керівниками творчих гуртків і колективів, журналістами, музикантами, художниками, успішними підприємцями тощо.

9 жовтня відбувся круглий стіл за участю представників Верховної Ради УРСР та делегації протестуючих, яку очолив Олесь Доній. Наступного дня Верховна Рада УРСР відмовилась включити до порядку денного обговорення вимог, які висували студенти.

Вирішальні події відбулись протягом 12–17 жовтня. Більшість вишів Києва підтримали вимоги демонстрантів. Маніфестації пройшли у Львові та Луганську. Заклики до загальнонаціонального страйку були озвучені по телеканалу УТ–1.

Вже 17 жовтня 1990 року Верховна Рада УРСР прийняла Постанову “Про розгляд вимог студентів, які проводять голодування в м. Києві з 2 жовтня 1990 року” – вимоги студентів було виконано. 23 жовтня 1990 року Верховна Рада України проголосувала за відставку В.Масола.

Революція на граніті 2–17 жовтня 1990 року – перший успішний ненасильницький політичний протест проти чинної комуністичної влади в УРСР, поштовх до демократизації українського суспільства.

Акції громадянської непокори, які охопили Україну в жовтні 1990 року, заклали традиції проведення демократичних акцій протесту, подальшим виразником яких стала Помаранчева революція та Революція Гідності.

Революція на граніті стала переломним моментом в утвердженні незалежності України, а молоде покоління вже на початку 90-х років засвідчило своє бажання і відстояло право жити у вільній демократичній державі. Юнацький ентузіазм, помножений на чітку та продуману організацію акцій, дав змогу проявити неабиякий політичний потенціал українського молодіжного руху, який змусив рахуватися з собою і тодішніх компартійних можновладців, і досвідчених діячів опозиції.

Револю́ція на грані́ті

(або Студе́нтська револю́ція на грані́ті) — кампанія широкомасштабних акцій ненасильницької громадянської непокори, заздалегідь організована українською радянською молоддю, переважно студентами. Протести тривали з 2 по 17 жовтня 1990 року в Україні (тодішній УРСР). Стрижнем протестних подій було студентське голодування на площі Жовтневої революції у Києві (нинішньому Майдані Незалежності). Протести завершилися підписанням постанови Верховної Ради УРСР, яка гарантувала виконання вимог учасників протесту.

Головними вимогами молоді були:

недопущення підписання нового союзного договору;

перевибори Верховної Ради УРСР на багатопартійній основі не пізніше весни 1991 року;

повернення на територію УРСР українських солдатів, а також забезпечення проходження військової служби юнаками-українцями винятково на території республіки;

націоналізація майна Компартії України та ЛКСМУ;

відставка голови Ради Міністрів УРСР Віталія Масола.

Передісторія

У 1985 році до влади в СРСР прийшов Михайло Горбачов і почав впроваджувати реформи, які призвели до того, що комуністична верхівка почали більш лояльно і терпимо ставитися до своїх ідеологічних супротивників, тому колишні дисиденти та національно-свідома молодь активізувалися і змогли відкрито проводити свою діяльність. Виникали організації національно-демократичного спрямування, найпопулярнішими були такі як Народний рух України, Українська Гельсінська спілка, Українська студентська спілка, Студентське братство та інші.

У країні тоді існували глибокі економічні проблеми, яким не могла зарадити навіть політика гласності. Планова економіка, орієнтована переважно на військово-промисловий комплекс. Через це був наявний дефіцит елементарних побутових речей, а також продуктів харчування. Як негативні наслідки планової економіки це все породжувало негативні настрої у суспільстві та критичне ставлення населення до існуючої влади. Панівна роль компартії, підпорядкування їй усіх сфер життя не відповідали потребам переважної більшості населення і були неспроможні змінити наявну соціально-економічну ситуацію, щоб задовольнити зокрема й елементарні споживчі потреби людей. У значної кількості людей, зокрема у молоді, були відсутні можливості повноцінно жити при тогочасній системі державної влади. Перебудова не вдавалася. Постала необхідність рішучих дій.

У 1990 році відбулися вибори до Верховної Ради УРСР, на яких парламентську більшість утворили комуністи («Група 239», а демократи, сформувавши Народну Раду, у підсумку мали 126 мандатів. Після проведення виборів їх громадянська активність помітно зменшилася, натомість молодь вважала, що третина голосів демократів у Верховній Раді не є перемогою. Тому студенти вирішили активізувати власні дії.

Ідея проведення акції, основою якої мало стати студентське голодування, виникла влітку в київській УСС, яку підхопило «Студентське Братство Львівщини». Добрі стосунки між членами організацій та високий рівень організаційної підготовки стали запорукою успішного проведення акції. Одностайно визначили день початку акції, форми, методи, вимоги. Зокрема, кияни висунули три основні вимоги: перевибори ВР УРСР, націоналізація майна КПУ та ЛКСМУ, не допущення підписання нового союзного договору, а львів'яни додали ще дві: відставка Масола та прийняття рішення про військову службу громадян УРСР виключно в межах республіки. Акцію планували розгорнути на прощі Жовтневої революції, розгорнувши наметове містечко.

Одноголосно прийняли рішення про вибір співголів, якими стали Олесь Доній (голова київської УСС), Маркіян Іващишин (голова СБ Львова) та Олег Барков (голова Дніпродзержинської УСС).

Підготовка до протесту не проходила спокійно. Від імені УСС (назвавши її «Славута») поширювалася газета, де вказувалося, що лідер Української республіканської партії Левко Лук'яненко придбав на кошти партії власний будинок, а членів Спілки Незалежної української молоді використовував як робочу силу. Але у наступний же день УСС та УРП спільно влаштували пікет КДБ. Також влаштовувалися проблеми з телефонним зв'язком, коли до представників УСС Києва не могли додзвонитися.

16 днів на граніті

Дата початку акції була запланована на 1 жовтня, але в цей день опозиційні сили проводили черговий всеукраїнський страйк, який запам'ятався лише демонстраціями вулиць Києва.

2 жовтня

Зранку 2 жовтня кілька десятків студентів групами по двоє-троє стягнулися до 10 години на Жовтневої революції у Києві та оголосили про початок голодування, висловили вимоги. Хто прийшов прямо з потяга, хто з університету. Більшість становили студенти з Києва, Львова та Дніпропетровська. Одразу до молоді прийшли представники міліції і попередили, що у разі встановлення намету студентів зметуть з плацу. По вулиці Жовтневої революції (нині Інститутській) за готелем "Москва" (нині готель "Україна") були сконцентровані десятки міліцейських автомобілів та автобусів. Студентам довелося пережити боротьбу нервів, і це їм вдалося, адже передбачалося, що, можливо, перший загін заарештують, тому до нього входили лише психологічно загартовані активісти, і лише хлопці. Весь день вони просиділи на спальниках і матрацах, тримаючи в руках плакати, а рівно о 20 годині протягом 2-3 хвилин були зведені намети. До кінця дня голодувати почало 108 студентів.

О 24 годині президія міськради Києва видала рішення, в якому зокрема надавався дозвіл на проведення на площі Жовтневої революції масових заходів без санкції влади, хоч і заявляла про "засудження провокаційних насильницьких дій до працівників міліції", яких, зрозуміло, не було.

3 жовтня

Зранку 3 жовтня до табору завітали представники ВР УРСР (зокрема Ігор Юхновський), Укрпрофради, Міністерства вищої та середньої освіти. Два депутати (члени Народної Ради), запросивши Донія, Баркова й Іващишина до авто і вислухавши вимоги, попросили відмінити вимогу про перевибори, з чим співголови були категорично не згідні. В наступні дні депутати-демократи також відвідували табір, але з ними рідко вели розмови студенти, часто просто вели дебати між собою в центрі табору.

Також в цей день всі голодуючі пройшли реєстрацію в таборі, по черзі на медичному авто відправлялися до 14-ї лікарні. Персонал поставився до студентів надзвичайно привітно. Медиками надавалася максимальна медична допомога голодуючим, здійснювалося промивання шлунків та щоденно брався аналіз крові на цукор, чим і унеможливлювалося споживання студентами будь-якої їжі чи калорійних напоїв, бо це було б одразу виявлено.

Станом на 3 жовтня налічувалося 49 наметів, голодували 137 чоловік, зокрема і Неоніла Крюкова, народна артистка України.

Організація наметового містечка

В наметовому містечку були забезпечені порядок, дисципліна, давалися взнаки місяці підготовки. Усі рішення щодо життя наметового містечка, протестів приймалися колегіально Координаційною радою табору, основні питання вирішували до 12 студентів за наявності кворуму. Всередині було велике штабне шатро, інші ж встановлювалися навколо в ряди з однаковими проміжками. Були також намети для прес-групи (за зв'язок з пресою відповідали Сергій Бащук та Олег Кузан) та медслужби (керівники — Тарас Семущак та Олег Тягнибок). Все це було обгороджене мотузками, закріпленими на кілках, по периметру чергували охоронці (керівником охорони табору був Андрій Кліщ, який ще й відповідав за спілкування з міліцією), які вирізнялася чорними пов'язками на голові (ті, хто голодував, носили білі), для них були організовані безкоштовні обіди у будинку профспілок. Кожен учасник акції реєструвався і мав перепустку. Кияни безперервно несли теплі речі, окріп, зокрема за розпорядженням секретаря парткому КПІ В. Крючкова привезли розкладачки. Через гучномовці оголошувався відбій та підйом. Організовувалися пікетні групи, які рушали до стін найсильніших університетів Києва і закликали студентів страйкувати і йти на Хрещатик. Студенти заходили в аудиторії і під час лекції їм надавали можливість висловити свої вимоги, закликати підтримувати. О 10 годині мали розпочинатися мітинги біля наметового містечка, Хрещатик перекривався, що створювало проблеми для транспорту, зокрема тоді ще вулицею ходили тролейбуси, то ж колона порожніх стояла до пізнього вечора.

4 жовтня

Почали прибувати більше студентів з Івано-Франківська, Сум, Рівного, Полтави, Дрогобича, Вінниці, Тернополя, більшало й киян. Голодувало вже 151 особа, 131 забезпечували обслуговування.

5 жовтня

До табору завітав Леонід Кравчук, з яким вели перемовини Доній та Іващишин. Обговорювалася ситуація, що була на той час в республіці та вимоги - студенти бажали зустрічі за "круглим столом". Консенсусу досягти не вдалося, обидві сторони розійшлися невдоволеними. Але важливим стало транслювання цієї зустрічі по телебаченню, люди зрозуміли, що в Києві зібралися не екстремісти, як провадила комуністична верхівка, а звичайні хлопці та дівчата.

У 90% голодуючих зафіксована підвищена температура.

6 жовтня

6 жовтня у палаці «Україна» відбулися урочисті збори учасників ВВВ, на яких були присутні й військові, комсомольці, суворовці. Після зустрічі ветерани пройшли ходою до площі Жовтневої революції, планували пройти і наметовим містечком, змітаючи його при цьому, покласти квіти до пам'ятника Леніну (зараз там ТЦ «Глобус»). Але на захист студентів вийшло до 50 тисяч киян. Також охорону забезпечувала студентська охорона й міліція. В результаті, лише дві бабусі обійшли містечко і поклали квіти до підніжжя пам'ятника. Як сказав Роман Іваничук, «саме тоді відбувся крах комуністичної партії...».

8 жовтня

Комісія, яка працювала за дорученням Верховної Ради, доповіла, кількість голодуючих становить 158 людей з 24 міст республіки. На повідомлення, що здоров'я студентів погіршується, холод і хвороби можуть призвести до трагедії, в залі на сесії деякі депутати розсміялися. Один навіть при виступі звинуватив студентів у шантажі та тиску на парламент, його ще й підтримали оплесками. Це транслювалося по телевізору. Після цих подій республікою покотилася масова хвиля виходу з лав КПРС.

Наметове містечко відвідав відомий український письменник Олесь Гончар, визнав у них свою молодість, визнав вимоги студентів цілком справедливими. Наступного для вийшов з лав КПРС, мотивуючи рішення тим, що «з такими, з безмежно жорстокими, що глумливим сміхом зустрічають трагедію власного народу, страждання дітей України, я не хочу мати нічого спільного».

9 жовтня

Відбувся «круглий стіл», в якому взяли участь делегація від ВР та від студентів. Першим виступив Олесь Доній, оголосив відомі вже вимоги, але депутати не змогли нічого конкретного відповісти, тому «стіл» перетворився на інтерв'ювання студентів. Ігор Юхновський, член НРУ, подякував студентам за мужність і активність і закликав припинити голодування, якщо буде прийнято рішення про непідписання союзного договору та про відбування військової служби українців лише в межах республіки. Леонід Кравчук обіцяв поставити на голосування питання про недовіру Масолу, показати стіл по телебаченню буз купюр, але слова не дотримав, передача вийшла з купюрами.

10 жовтня

На площі з'явилася підсилювальна радіоапаратура, мітинги у наметовому містечку почали проводитися більш організовано.

Леонід Кравчук намагався виконати обіцянку, дану студентам і поставити на таємне голосування питання про недовіру Голові уряду Віталію Масолу. Але депутати почали «вести дебати», зрештою Кравчук поставив на відкрите голосування питання про включення у порядок денний сесії обговорення студентських вимог, але "За" проголосував лише 161 депутат.

Держтелерадіо УРСР заблокували студенти, найбільш радикально налаштовані депутати пройшли всередину, їм дали 10 хвилин прямого ефіру, скориставшись технічною. паузою. Віктор Бедь зачитав заяву опозиції, 9 депутатів Верховної Ради оголосили голодування на підтримку студентських вимог. Через півгодини перервали планову передачу, Кравчук виступив, інтерпретуючи обстановку по-своєму. Згодом 25 працівників держтелерадіо написали заяву про департизацію українського телебачення і радіомовлення, припинили членство в КПРС.

11 жовтня

У малому залі Будинку профспілок відбулася прес-конференція лідерів студентства за участю Олеся Донія, Олега Баркова, Ігоря Коцюруби, Олега Кузана, Сергія Бащука, які повідомили про посилення активності студентських організацій через те, що влада не прислухається до їх вимог. Також лідери повідомили про планування маніфестацій на понеділок, 15 жовтня.

12—17 жовтня

На підтримку студентів застрайкували і всі вищі навчальні заклади Києва (а також технікуми, ПТУ і старші класи шкіл). Мітингувальники перекрили рух транспорту, оточили Верховну Раду, захопили корпуси Університету ім. Шевченка. Студентські акції протесту пройшли в обласних центрах, зокрема, Луганську та Львові. Після розмови зі студентами демонстративно здав свій квиток члена КПРС відомий письменник Олесь Гончар[1]. Це був масовий рух за ідеї незалежності України.

Під тиском напівпідпільних громадських організацій, які розбили намети на площі Жовтневої революції, влада надала студентам годину прямого телеефіру на УТ-1. Молодь закликала однодумців до всеукраїнського страйку, і наступного дня до її акції протесту були готові долучитися не тільки вищі навчальні заклади, а й заводи і фабрики.

На завершення акції перед студентством виступили «Мертвий Півень» і Марія Бурмака. Після прийняття постанови ВР УРСР щодо врахування вимог студентів-голодувальників 17 жовтня 1990 року «революція на граніті» успішно завершилася.

Значення

«Революція на граніті», що була повністю організована силами студентства, не мала на той час аналогів у всій Європі, адже «оксамитові революції» у Східній Європі у 1989 році проводили зріліші політики. Прямим наслідком протестів була відставка голови Ради Міністрів УРСР Віталія Масола та виконання низки вимог мітингувальників. Ці акції та голодування відіграли важливу роль у становленні незалежності України.

Чимало учасників Революції на граніті й у наступні роки виявляли помітну громадянську активність у різних галузях життя України. Серед них є відомі політики, зокрема й народні депутати, діячі культури і мистецтва.

Вшанування

10 жовтня 2000 року ТК «Золоті Ворота» створила документальний фільм, присвячений 10-річчю голодування.[5]

20-річчя «революції» (2010) відзначили фестивалем патріотичної та повстанської пісні «Гайдамака.UA» (ініціатор — Олесь Доній).[6][7]

1 жовтня 2015 року Президент України Петро Порошенко видав Указ «Про відзначення 25-ї річниці Студентської революції на граніті».

Пишаймося належністю свободолюбивої української нації

З метою утвердження в Україні ідеалів свободи і демократії, збереження та донесення до сучасного і майбутніх поколінь об'єктивної інформації про доленосні події в Україні початку XXI століття, а також віддання належної шани патріотизму й мужності громадян, які восени 2004 року (Свято Свободи) та у листопаді 2013 року — лютому 2014 року (Революція Гідності) постали на захист демократичних цінностей, прав і свобод людини і громадянина, національних інтересів нашої держави та її європейського вибору, запроваджено Українське свято День Гідності та Свободи, започатковане Президентом України Петром Порошенком 13 листопада 2014 року відповідним указом. Воно відзначається на честь початку двох українських революцій: Помаранчевої революції (2004) та Революції гідності (Євромайдану) (2013).

Президент України Петро Порошенко підписав указ про відзначення у 2015 році Дня Гідності та Свободи.

Відповідний указ опубліковано на сайті Глави держави.

"З метою гідного відзначення у 2015 році річниць початку доленосних для України подій Помаранчевої революції та Революції Гідності, віддання належної шани громадянському подвигу, вшанування патріотизму і мужності людей, які виступили на захист демократичних цінностей, відстояли національні інтереси і європейський вибір нашої держави, постановляю: Кабінету Міністрів України невідкладно утворити Організаційний комітет із підготовки та відзначення у 2015 році Дня Гідності та Свободи, визначивши його співголовами Прем’єр-міністра України і главу Адміністрації Президента України та залучивши до його роботи представників центральних і місцевих органів виконавчої влади, територіальних громад, громадських об’єднань", - йдеться у документі.

Так, з нагоди цього свята 21 листопада у Києві та інших населених пунктах має бути проведено урочистості та меморіальні заходи за участю представників органів виконавчої влади, територіальних громад, народних депутатів, політичного корпусу, громадянського суспільства, насамперед учасників революційних подій в Україні у 2004, 2013-2014 роках, родин Героїв Небесної Сотні, учасників АТО на Донбасі, представників волонтерських рухів, а також духовенства.

Президент також доручив спільно з КМДА здійснювати заходи щодо гідного вшанування подвигу Героїв Небесної Сотні, зокрема проведення благоустрою та забезпечення підтримання у належному стані місць і об'єктів, пов'язаних з подіями Революції Гідності.

Голодомор 1932-1933 рр. на Київщині мовою документів

Політика більшовицького режиму в Україні мала цілісний системний характер і була спрямована на створення умов, які прирікали мільйони українських селян на голодну смерть, – спочатку через конфіскацію всього продовольства, а потім через цілковиту ізоляцію населених пунктів з метою запобігання виїзду людей у пошуках їжі.

Саме цілеспрямоване й цинічне накладання комуністичною владою у 1932-1933 рр. на українських селян непосильних хлібозаготівельних повинностей стало основною причиною страшного голодомору. Голод в Україні не був спричинений не врожаєм або посухою. Хліб в Україні був. Радянський уряд масово продавав зерно за кордон. В Україні на повну потужність працювали спиртові заводи, переробляючи дорогоцінне зерно і картоплю на спирт і горілку, які також експортувалися.

У Державному архіві Київської області зберігаються 272 справи (всього 40300 документів), які прямо або опосередковано висвітлюють трагедію голодомору 1932-1933 рр. на Київщині. З них, більше 40 тисяч – це актові записи про смерть громадян Київської області у 1932-1933 рр. Відомості про всіх померлих за 1932-1933 рр. опубліковані у «Книзі пам`яті жертв Голодомору 1932-1933 років в Україні. Київська область». Крім того, в архівному фонді «Колекція документів про голод на Київщині та Волині в 1932-1933 рр. та в 1947 році» зберігається також 77 справ із спогадами свідків трагедії голодомору на Київщині.

Серед документів Державного архіву Київської області наказ Народного комісаріату шляхів сполучення від 20 травня 1932 року про категоричну заборону перевезення ручним багажем продовольчих продуктів більше 10 кілограмів. На підставі цього наказу органами Державного політичного управління залізниці проводилися масові обшуки в поїздах і конфіскація продовольчих продуктів. А Київська міська рада 21 травня 1933 року видає розпорядження за № 355: «До голів усіх сільрад Київської приміської смуги», в якому зазначається: «За останній час помічається по м. Києву випадки, що селяни близьких сіл приїжджають до м. Києва з довідками сільрад про те, що їм дозволено вибути до м. Києва, щоб купити комерційного хліба для свого споживання. Оргвідділ Київської міськради категорично забороняє всім сільрадам надалі видавати будь-які довідки на право закупівлі хліба по місту.»

Політбюро ЦК КП(б)У та Раднарком УРСР 6 грудня 1932 року прийняв постанову про занесення на «чорну дошку» сіл, які, на думку членів політбюро та раднаркому, злісно саботували плани хлібозаготівлі. В села, які заносились на «чорну дошку», заборонялось ввозити продукти харчування, з кооперативних і державних ланок вивозились всі наявні товари, здійснено повну заборону торгівлі як для колгоспів, колгоспників так і для одноосібників, було припинено кредитування. Зачинялись медпункти. Населені пункти оціплювалися загонами НКВС. Вхід до зони оціплення та вихід із неї суворо заборонявся. Кількість населених пунктів Київщини, які у 1932 році за невиконання плану хлібозаготівель, що були занесені на районні та обласну «чорні дошки»: по Білоцерківському району 28 населених пунктів, по Богуславському району – 22, по Володарському району – 14, по Іванівському району – 8, Кагарлицькому району – 27, по Макарівському – 2, Миронівському – 17, Рокитнянському – 11, Сквирському – 1, Фастівському району – 29.

У грудні 1932 р. ЦК ВКП(б) зобов’язав керівництво Радянської України в рахунок хлібозаготівель вивезти з українських сіл усі наявні зернові запаси, зокрема посівний матеріал, що й було зроблено. Майже половина колгоспів республіки не розрахувалась з колгоспниками за трудодні, тобто від серпня 1932 р. до лютого 1933 р. ці колгоспники не мали жодного грама хліба. За невиконання хлібозаготівельної повинності у селян забирали майно, реманент, продукти, худобу, помешкання. У документах архівних фондів Київської обласної робітничо-селянської сільськогосподарської інспекції, сільськогосподарських артілей та сільрад Київської області є відомості про притягнення до судової відповідальності та покарання голів сільрад, колгоспів, звичайних селян в справах, пов’язаних з хлібозаготівельною компанією.

Жертви голодомору обчислюються мільйонами. За оцінками істориків і демографів кількість прямих і непрямих втрат населення України становить 10 млн. осіб. На території нинішньої Київщини внаслідок організованого правлячим комуністичним режимом штучного голодомору було знищено до 510 тис. українських хліборобів та їхніх дітей. Точну цифру померлих від голоду назвати не можливо тому, що сліди злочину старанно замітались потягом 6 десятиліть.

Правда є гіркою, що наповнює серце пекучим болем, але ми мусимо її знати не для того, щоб задовольнити пристрасть помсти, спрямовану в минуле, а тому що правду про геноцид українців мусить знати кожен, хто живе на землі українській. Саме тому заради правди, заради майбутнього України та її нації. І щоб ніколи і ніде в світі не повторився геноцид. А також щоб гідно вшанувати пам’ять мільйонів невинно убієнних наших співвітчизників. 

За матеріалами Державного архіву Київської області

Начальник архівного відділу В.Т. Ткаченко

МАТЕРІАЛИ

для використання в інформаційно-пропагандистській роботі

на тему колабораціонізму у роки Другої світової війни 

Ще за часів СРСР комуністичною владою було неофіційно визначено «ненадійні» народи, представників яких вирішено звинувачувати у колабораціонізмі у роки Другої світової війни. До таких найчастіше зараховували українців, кримських татар і деякі народи Кавказу.

У масову свідомість уже тоді систематично і цілеспрямовано «вкладалася» теза про те, що війну з гітлерівською Німеччиною та її союзниками було виграно передусім завдяки «безпрецедентному подвигу російського народу». Представникам інших народів колишнього СРСР відводилася роль, у кращому разі, «підтанцовки», або й негативних персонажів у радянських фільмах, художніх творах та інших продуктах масової культури.

Ці брехливі стереотипи й нині активно підтримуються пропагандистською машиною Російської Федерації, продовжують нав'язуватися пересічним російським громадянам та «жертвам» кремлівської пропаганди за межами РФ, озвучуються у виступах очільників держави-агресора.

Відтак доречним було б прояснити національний аспект проблеми «зрадництва» (колабораціонізму) у роки Другої світової війни.

Що таке колабораціонізм? Колабораціонізм на окупованих нацистами територіях: мовою фактів та цифр.

Колабораціонізм (від франц. СоІІаЬогаіїоп - співробітництво) означає співробітництво населення окупованої держави з окупаційною владою та армією ворожої держави.

Термін «колабораціонізм» вперше з'явився у Франції, частина правлячих кіл якої у травні-червні 1940 року відмовилася від опору агресії Німеччини і стала на шлях співробітництва з нацистським урядом. Водночас з нацистським режимом співпрацювали сотні тисяч громадян в інших окупованих державах Європи.

Не є таємницею, що з перших днів війни немало жителів окупованих територій СРСР, перевдягнені у німецьку форму, перебували на всіх театрах бойових дій, де воювали збройні сили Німеччини. Вони дістали назву «гіві» (від нім. Hilfswillife - добровільні

помічники). Так, штат піхотної дивізії за станом на жовтень 1943 року передбачав 2005 добровольців на 10708 осіб німецького особового складу. Крім сухопутних військ (Вермахту), добровольці - вихідці з СРСР служили також у військово-повітряних силах (Люфтваффе) і військово-морському флоті (Крігсмаріне). За деякими оцінками, навесні 1943 року кількість «гіві» перевищувала 1 млн. осіб.

Воювали на боці нацистів й «національні» збройні формування, найчисельнішими та найпотужнішими з яких були ті, що комплектувались з жителів тодішньої Росії.

Крім того, громадяни СРСР працювали у службі забезпечення громадського порядку допоміжної поліції військового управління, охороняючи залізниці, мости, автомагістралі, табори

військовополонених тощо. Чисельність цих формувань у лютому 1943 року становила 60-70 тис. осіб.

Для боротьби з партизанським рухом були створені так звані східні батальйони і роти. Німецьке командування створило також 29 дивізій у межах «АУагїеп 88» («Зброя СС»), які являли собою військові формування із представників народів Радянського Союзу.

Загалом за роки війни німці сформували 180 окремих частин і з'єднань з росіян та громадян СРСР інших національностей.

Масовий перехід на бік німців спостерігався у деяких регіонах СРСР серед мирних жителів, і не лише на початковому етапі війни. Так, восени 1943 року у ході евакуації німецьких військ з Таманського півострова (Росія) до Криму разом із ними добровільно пішло приблизно 120 тис. радянських громадян. У 1944 році близько 30 тис. осіб населення так званої «Локотської республіки» (Брянська область, Росія) пішло з німцями на захід. До слова, таких пронацистських «республік» чи чогось подібного на території України під час війни взагалі не існувало.

Звинувачення українців у колабораціонізмі є одним із наріжних каменів міфу про виняткову роль росіян у перемозі в Другій світовій війні, який і нині твориться псевдонауковцями Російської Федерації.

Насправді аналіз показників «колабораціонізму» за національним складом свідчать про інше. •

У часи Другої світової війни із 73 мільйонів жителів СРСР, що опинилися під німецькою окупацією, українці складали ЗО мільйонів, росіяни - 20 мільйонів, естонці, латиші і литовці - 5 мільйонів, поляки -1,5 мільйона, молдавани і румуни - 3 мільйони, євреї- 2 мільйони.

Водночас, у складі німецької армії з українців було сформовано лише 1 із приблизно 40 дивізій (2,5%) та 3 із приблизно 60 бригад (5%).

На запитання, чому так мало українців, попри Голодомор та всі криваві репресії радянської влади в Україні у передвоєнні роки, воювало на боці німців, немає простої відповіді. Можливо, одна із причин у гіркому історичному досвіді перебування українців під окупацією різних держав, а відтак у недовірі наших земляків до будь-якої окупаційної влади та бажанні чинити спротив усім завойовникам на своїй землі.

Щодо участі жителів тодішньої Росії у війні на боці нацистів.

Історичні факти свідчать, що дуже багато росіян активно боролися зі збройними силами країн Антигітлерівської коаліції у регулярних німецьких частинах, воювали та виконували каральні функції у складі «національних» (за масштабами - фактично армійських) угруповань: Російської визвольної армії, 1-ї Російської національної армії, Російської визвольної народної армії, Російської національної народної армії, інших військових структурах.

Показовими у цьому плані, зокрема, є прояви колабораціонізму серед радянських військовополонених. Загалом у німецький полон потрапило 5,74 мільйона громадян СРСР. У полоні в 1941 році опинився практично весь кадровий склад радянської армії, з яким вона починала війну та який не був знищений німецькими військами у ході бойових дій. 318 тисяч військовослужбовців у 1941 році були відпущені з полону за місцем проживання під підписку про невиїзд. У 1942-1944 роках було звільнено з полону 505 тисяч осіб, але тепер уже з їхнім переходом на німецьку військову службу. Так от, серед цих людей - до 280 тисяч росіян, 160-170 тисяч представників народів Кавказу, Поволжя і Середньої Азії, і лише 60 - 70 тисяч українців.

У складі німецької армії служили близько 200 російських генералів: 50 - колишні радянські громадяни, 150 - російські емігранти. У той же час німцям служили лише 5 українських генералів з емігрантів, 1 білоруський, 1 естонський, З латиські, 1 вірменський, 1 грузинський, 2 генерали - вихідці з Північного Кавказу.

Під час Другої світової війни до складу німецької протиповітряної оборони було мобілізовано близько 35 тисяч юнаків і дівчат віком 14-17 років на термін 2 роки з наступним їх переведенням у частини СС. З них - 14 тисяч росіян.

На окупованих російських землях навіть створювалися самоврядні автономні території. Зокрема, це Лепельський округ Брянської області (8 районів - 518 тисяч мешканців) На території цього округу була створена Російська визвольна народна армія у складі 1 бригади, 5 полків, 18 батальйонів, яка у ході війни «відзначилася» особливою жорстокістю щодо мирного населення. Разом із 8 районними управами міліції ця армія налічувала близько 20 тисяч осіб.

Як уже згадувалося, із жовтня 1941 року німецьке командування дозволило набір у німецькі частини «добровільних помічників» «гіві» з числа місцевих мешканців. Максимальна чисельність «гіві» становила від 800-900 тисяч до 1,2 млн. осіб. До прикладу, 6-а армія Вермахту, що наступала на Сталінград, мала у своєму складі 51 тисячу «гіві» із 200 тисяч солдат, 11-а армія, що воювала в Криму, - 47 тисяч «гіві» із 130 тисяч солдат. Характерно, що навіть згідно з російськими джерелами за національним складом 72% «гіві» становили етнічні росіяни.

Включно із російськими донськими, кубанськими, терськими, сибірськими козаками через німецькі збройні формування пройшло до 700 тис. росіян. І це при тому, що німцями були окуповані лише західні області Росії з населенням близько 20 млн. осіб.

Російська, пропаганда, продовжуючи радянські традиції, звинувачує Українську повстанську армію у співробітництві з окупантами, а відповідно й у колабораціонізмі.

Ототожнення російською стороною поняття «бандерівець» з поняттями «фашизм» і «нацизм» не має під собою ані правових, ані фактичних підстав, оскільки документи Міжнародного військового трибуналу (м. Нюрнберг) свідчать про активну боротьбу С.Бандери та підконтрольних йому сил УПА й підпілля з нацистськими військами під час окупації ними України.

Ці ж документи підтверджують те, що бойові дії «бандерівців» і проти нацистів, і проти сил НКВС обумовлювались винятково боротьбою за незалежність України. З огляду на зазначене використання російською пропагандою поняття «бандерівець» як синоніму представника неофашистських утворень є нині продовженням радянської пропаганди і спрямоване винятково на дискредитацію України та національних державницьких сил.

У період гітлерівської окупації Українська повстанська армія не дозволила нацистам вільно вивозити людські контингенти з України та нищити населені пункти. Поєднання широких мас з УПА привело до створення в Галичині, на Волині і Поліссі «повстанських республік» або, як їх ще' називали, «підпільних держав». Витіснивши німецькі адміністрації з сільських районів, УПА запровадила там власний адміністративний апарат, який охоплював різні сфери життя людей: зв'язок, безпеку, господарство, адміністрацію лісів, кооперацію, виробництво, охорону здоров'я, культурно-освітню роботу. Показовим прикладом, цього є, зокрема, Колківська республіка на Волині.

Вільні від нацистської влади, фактично самоврядні території створювали під час Другої світової війни й українські радянські партизанські загони та з'єднання. Попри ідеологічні розбіжності, і націоналістичний повстанський, і радянський партизанський рухи в Україні можна кваліфікувати як частини загальноєвропейського Руху Опору. Хоча її під різними прапорами, але і ті, і другі боролися з нацизмом та зробили свій внесок у перемогу над гітлерівською Німеччиною та її союзниками.

Додатковими аргументами для спростування звинувачень українських повстанців у колабораціонізмі може слугувати, наприклад, те, що німецьким командуванням взагалі заборонялося брати бандерівців до лав так званих «гіві», а також численні німецькі накази щодо знищення повстанців і націоналістичного підпілля, реальні репресії нацистів проти борців за незалежну Україну тощо. Тисячі представників українського національного руху були заарештовані та страчені нацистами у перші місяці війни, десятки тисяч потрапили до німецьких концентраційних таборів.

Підсумок

Безсумнівно, що надмірна увага у сучасній Росії до колабораціонізму інших народів створена лише для того, щоб приховати справжні масштаби співпраці самих росіян з німцями. Насправді, колабораціонізм серед російського населення був набагато масовішим, ніж серед представників інших національностей СРСР.

Крім фактів злочинної діяльності у роки Другої світової війни таких посібників нацизму як, наприклад, «Русская освободительная армия (РОА)» і «Русская освободительная народная армия (РОНА)», особливу увагу звертає на себе широка підтримка нацистів так званими «козачими» організаціями і рухами, які брали активну участь у каральних операціях, бойових діях проти радянських військ та партизанів, а також у блокаді Ленінграду. Російських «козаків» на службі у німців було до 80 тисяч чоловік.

У цьому контексті слід звернути увагу на використання саме російськими колабораціоністами у якості своїх символів «триколору», який сьогодні є державним прапором Російської Федерації (до речі, у сучасній Росії чинний закон, який забороняє використання нацистської символіки, а також символіки національних формувань, що перебували на службі у нацистів) та «георгіївської стрічки», яку сьогодні Росія використовує як символ перемоги над нацизмом.

Історичні факти свідчать, що для радянських військових «георгіївська стрічка» не була символом перемоги у Другій світовій війні і не використовувалась у нагородах та відзнаках для військовослужбовців радянської армії, оскільки до неї кріпився Орден Св. Георгія - офіційна нагорода Російської імперії, яка в більшовицькій ідеології позиціонувалась винятково як ворог. Водночас впродовж 1941 - 1945 років «георгіївськими кавалерами» ставали «козачі» генерали, які воювали на боці Третього рейху, зокрема: начальник головного управління козачих військ Головного управління СС П. Краснов, начальник козачого резерву Головного управління військ СС А. Шкуро, командир запасної бригади козачого резерву Головного управління СС А. Туркула та інші.

Нинішня кремлівська пропаганда, безпідставно звинувачуючи українців у колабораціонізмі, чомусь не розповідає про сотні тисяч російських «козаків» та просто жителів Росії, що зі зброєю в руках воювали на стороні нацистів. А саме їх нащадки сьогодні, з тими ж «георгіївськими стрічками» та під тими ж «триколорами», тисячами наймаються воювати з «фашизмом» на Сході України. Насправді ж вони борються з Українською державою та прагненням українських громадян, незалежно від їхнього етнічного походження, будувати соборну цивілізовану європейську країну.

Чергове засідання громадської ради

#phocagallerypiclens 30-phocagallerypiclenscode-grom_rada/24.04.2015/dsc01026.jpg

#phocagallerypiclens 30-phocagallerypiclenscode-grom_rada/24.04.2015/dsc01033.jpg

23 квітня в приміщенні Білоцерківської райдержадміністрації відбулося засідання громадської ради при Білоцерківській районній державній адміністрації під головуванням голови ради Хіврича С.В. На засідання були запрошені голова Білоцерківської РДА В.Маршалок, перший заступник голови РДА Гринчук В.Ю., керівництво району, керівник апарату районної ради Павловський В.А., начальники відділів апарату та структурних підрозділів РДА, Бут Ю.О.-голова комісії по роботі з громадськістю при громадській раді Київської облдержадміністрації.

Вадим Маршалок, виступаючи перед членами громадської організації підкреслив, що робота Білоцерківської райдержадміністрації спрямована на впровадження реформ, проголошених Президентом та Урядом України. “Наш обов'язок, як органу місцевої виконавчої влади, поєднати реформи Президента з практичною діяльністю на місцях,”-наголосив голова.

“Сьогодні важливо приділяти найбільшу увагу воїнам в зоні АТО та соціально-економічному розвитку району. Питання ж, яке наразі потребує найбільшої уваги громадськості – проведення 5 -ї хвилі мобілізації. Краще допомагати зупинити сьогодні російську навалу на Сході, ніж завтра зупиняти її вже в нашій області.

Посилення оборони, взаємодія з правоохоронними органами, системна боротьба з корупцією, збереження стабільності в районі, налагодженні взаємодії між владою, представниками громадськості та органами місцевого самоврядування, вирішенні соціальних проблем та підвищення добробуту кожного жителя Білоцерківського району- пріоритетні напрямки роботи влади”,-продовжив свій виступ Вадим Анатолійович.

Закінчуючи промову, він наголосив, що прагне бачити Білоцерківський район економічно розвиненим та інвестиційно привабливим, лідером серед районів Київщини.

На порядок денний засідання винесено питання: Про План заходів щодо реалізації концепції реформування місцевого самоврядування та територіальної організації влади в Україні. Громадянська позиція в межах регіональної території.

Заслухавши інформацію по даному питанню першого заступника голови райдержадміністрації Гринчука В.Ю., керівника апарату районної ради Павловського В.А. та обговоривши її, громадська рада вирішила підтримати основні принципи територіального поділу Білоцерківського району на умовах збереження населених пунктів, які територіально знаходяться у межах району в складі новоутворених громад; визначили чітку позицію-не об'єднувати в складі однієї громади місто Біла Церква та населені пункти, які територіально відносяться до Білоцерківського району; підтримали розроблений перспективний план формування на території Білоцерківського району трьох спроможних територіальних громад — Шкарівської, Фурсівської та Узинської.

Представники Громадської організації звернулися до органів державної влади та місцевого самоврядування, які будуть проводити та забезпечувати проведення адміністративно-територіальної реформи з питаннями: про політичне законодавче, матеріальне та організаційне забезпечення проведення реформ; про вирішення в процесі реформи питань освіти, культури, охорони здоров'я, землекористування, охорони навколишнього середовища та використання водних ресурсів.

Далі заслухали питання про виконання розпорядження голови Білоцерківської райдержадміністрації від 14.01.2015.р №4 “Про затвердження плану дій із реалізації Iніціативи «Партнерство «Відкритий Уряд» у 2015 році. По даному питанню виступили Бойко С.М. – начальник відділу внутрішньої політики, зв’язків з громадськістю та ЗМІ апарату адміністрації; Максимченко А.М.-начальник загального відділу апарату РДА; Нужда Н.І.- начальник відділу надання адміністративних послуг, державний адміністратор.

Про порядок надання субсидій на оплату житлово-комунальних послуг роз'яснив Толочко В.М.- начальник управління соціального захисту населення Білоцерківської РДА.

«Найголовніше, у чому владі наразі необхідна ваша допомога це реформи. Без реформ нам не виграти війну, не покращити економічний, соціальний та політичний стан у країні. Я готовий співпрацювати з громадою, аби ви могли бачити, що ми працюємо прозоро. І я надзвичайно ціную той час, який ви відриваєте від ваших родин, аби займатись громадською діяльністю.», - наголосив очільник району.

Про виконання розпорядження голови Білоцерківської райдержадміністрації від 14.01.2015.р №4 “Про затвердження плану

дій із реалізації Iніціативи «Партнерство «Відкритий Уряд» у 2015 році у Білоцерківському районі”за І квартал.

На виконання розпорядження голови Білоцерківської райдержадміністрації від 14.01.2015.р №4 “Про затвердження плану дій із реалізації Iніціативи «Партнерство «Відкритий Уряд» у 2015 році у Білоцерківському районі” відділ внутрішньої політики, зв'язків з громадськістю та ЗМІ апарату райдержадміністрації повідомляє наступне:

Відповідно п. 1 Плану дій: на апаратній нараді при голові РДА 12.01.2015. розглянуто питання про виконання Програми сприяння розвитку громадянського суспільства у Білоцерківському районі на 2012 - 2015 роки. Програма діє для системної роботи у сфері сприяння розвитку громадянського суспільства на території району, але вона не підтверджена фінансуванням.

Станом на 1 квітня 2015 року у Білоцерківському районі зареєстровано 64 громадських організацій. Районна державна адміністрація та районна рада співпрацюють з громадськими організаціями як з рівноправними партнерами у вирішенні питань місцевого значення.

В рамках ініціативи «Партнерство «Відкритий Уряд» у районі широко використовуються можливості громадської ради. 18 лютого 2015 року в приміщенні Білоцерківської райдержадміністрації відбулися установчі збори нового складу громадської ради при Білоцерківській райдержадміністрації. Шляхом рейтингового голосування обрано склад громадської ради у кількості 16 представників громадських організацій. Головою обрано-Хіврича С.В. До складу громадської ради увійшло 7 нових ІГС. Протягом звітного періоду проведено 2 засідання громадської ради. Широко обговорювалися питання децентралізації влади та Проекту Концепції реформування місцевого самоврядування та територіальної організації влади в Україні.

До обговорення долучалися представники райдержадміністрації, політичних та громадських організацій, депутати рад різних рівнів, актив територіальних громад.

З метою доведення до широких верств населення переваг реформування, представники райдержадмі­ністрації взяли активну участь у зборах територіальних громад, проводили інформаційно-роз'яснювальну роботу серед населення району. У результаті обговорення проекту Концепції було зібрано та узагальнено пропозиції від громад району та направлені до Київської облдержадміністрації.

Громадська рада у новому складі

18 лютого у приміщенні райдержадміністрації відбулися установчі збори по формуванню нового складу громадської ради при Білоцерківській районній державній адміністрації. Під час засідання було проінформовано присутніх про роботу ініціативної групи щодо підготовки до установчих зборів та оприлюднено звіт про діяльність громадської ради попереднього скликання. Також було проведено вибори до громадської ради, Сергія Хіврича обрано головою.

Володимир Шандра та Вадим Маршалок побували і на засіданні установчих зборів. Вони привітали новообраний склад громадської ради, до якого увійшли 16 інститутів громадянського суспільства.

«Найголовніше, у чому владі наразі необхідна ваша допомога це реформи. Без реформ нам не виграти війну, не покращити економічний, соціальний та політичний стан у країні. Я готовий співпрацювати з громадою, аби ви могли бачити, що ми працюємо прозоро. І я надзвичайно ціную той час, який ви відриваєте від ваших родин, аби займатись громадською діяльністю», - наголосив Володимир Шандра.

Очільник Київщини звернувся до представників громадської ради з проханням допомогти у здійсненні реформ, адже тільки спільно перейнявши найкраще з європейського досвіду реформування та децентралізації, Київщина та Україна зможуть розвиватись і покращувати добробут громади й громадянина.

На засіданні була затверджена гранична чисельність громадської ради при Білоцерківській РДА в кількості 16 членів, а перші робочі збори призначені на 3 березня 2015 року.